Молодь знаходиться в авангарді суспільного прогресу. Неможливо собі уявити не лише політичного, але й економічного і культурного життя в ХХ столітті поза молодіжним ракурсом. Під час, роль молоді в тій чи іншій історичній події важко переоцінити. Молодь завжди гостро реагує на соціальні та політичні процеси і, як не парадоксально, є першою жертвою цих перетворень.
http://varianty.org.ua/Humanitarians_on_XXI/Kulyk.htm
Молодіжні рухи Заходу несуть в собі довгу історію зміни та розвитку. Вони пройшли тривалий культурний та історичний шлях від самодіяльних клубів за інтересами до найпотужніших у суспільстві утворень. Зараз ми можемо констатувати, що молодіжні рухи стали практичними засобами самореалізації багатьох молодих поколінь. Вони є засобами, що відкривають канали зв’язку, комунікації в середовищі одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед суспільством в цілому.
Тому дослідження процесу становлення молодіжного руху в його організованій та неформальній формі є дуже актуальним питанням суспільної науки. Особливо актуальним є вивчення процесу формування та становлення молодіжного руху в країнах перехідного періоду, зокрема в Україні.
Перехід від тоталітаризму до плюралістичної демократії, розвиток ринкових відносин, трансформація соціальних структур суспільства, посилення процесів соціальної диференціації, створюють основу для втілення в життя цінностей та принципів політичного плюралізму. Це знаходить відображення у виникненні в середовищі молоді широкого спектру найрізноманітніших громадсько-політичних рухів, організацій, об’єднань та неформальних ініціатив. Цей процес є недостатньо вивчений у вітчизняній та світовій науці.
Українське суспільство знаходиться в процесі соціальної диференціації та виокремлення політико-економічних та культурних інтересів конкретних соціальних верств та соціально-демографічних груп населення. Відповідно, паралельно з цим процесом, відбувається формування молодіжного руху України.
Перехід від тоталітарного до демократичного суспільства має не лише ряд спільних рис для всіх країн колишнього СРСР, але й притаманну кожній країні національну специфіку. В першу чергу, це пов’язано з тим, що Україна успадкувала від СРСР не лише соціально-класову структуру, але й цілий комплекс проблем, пов’язаний із політичною системою, політичною, правовою та економічною культурою. Специфікою України в даному разі є національно-культурні особливості, структура і сутність місцевої політико-економічної системи.
Особливості молодіжного руху окремих країн визначаються у значній мірі сутністю політичної системи та адаптацією державної політики стосовно молоді до її безпосередніх потреб. Від цього залежить векторність молодіжної ініціативи, рівень її радикалізму та безкомпромісності; кількість молодіжних організацій та їх політизованість; поширення неформального руху та рівень девіації в молодіжному середовищі.
Політична система України вступила в нову фазу свого розвитку. Демократичні інституції поступово закріплюють свої позиції. Підвищується рівень політичної культури всього населення України і молоді зокрема. Нові умови дають широку можливість розвитку молодіжної ініціативи, самореалізації молодого покоління.
Слід відзначити наявність розбіжностей у поглядах вітчизняних і зарубіжних науковців щодо визначення самого терміну "молодіжний рух”. Одні розглядають його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку соціальної активності молоді, інші — як "складову частину молоді”, чи як "сукупність молодіжних громадських об’єднань” тощо. Представники вітчизняної науки пропонують розглядати цей рух, по-перше, як одну з рухливіших і мінливіших форм соціальної активності молоді, її соціально-політичних громадських ініціатив; по-друге, як один із засобів участі молоді у суспільних процесах через колективні (як зорганізовані, так і неструктуровані) форми прояву її самодіяльності на засадах спільних інтересів; у більш вужчому розумінні – як систему молодіжних громадських об’єднань (1).
На жаль, у нас залишається досить поширеним підхід до молодіжного руху, втілений у концепції – "молодіжний рух – сукупність молодіжних організацій”. Тобто, молодіжну активність досліджують лише в її організаційній формі, полишаючи поза предметом вивчення неформальний рух молоді, що є набагато потужнішим і впливовим. Найбільшими прихильниками цієї концепції були польські науковці Б.Ратусь, Ч.Козловський та Е.Пардусь. Цього напрямку дотримуються і деякі сучасні вітчизняні дослідники. Передовсім вивчається саме та активність молоді, яка виражена в організаційній формі.
Проте, з часом, науковці позбуваються рудиментів формалістського підходу і намагаються ширше охопити явище. Так, видатний вітчизняний фахівець у сфері вивчення молодіжної проблематики В.Головенько порівнює молодіжний рух із своєрідною політичною системою, головне завдання якої – визначення та реалізація молодіжної політики суспільства. У свою чергу, молодіжний рух включає в себе ряд підсистем, основними з яких є організаційно-інституаційна, регулятивна та інформаційна (2).
На думку авторів, найбільш повно визначає молодіжний рух Є.Косенко:”під молодіжним рухом, як правило, розуміють масову організовану соціально-політичну активність, спрямовану на реалізацію як специфічних вимог і цілей молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, об’єктивні інтереси яких, відповідають інтересам молоді. Організована політична активність виявляється у формі участі молоді у широких соціальних рухах. Вузькоцільові рухи, як правило, мають чітко обмежену молодіжну базу та спрямованість на відбиття безпосередніх інтересів молоді. Зазнаючи впливу провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести, наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду виступи під прапором культурних перетворень. Вузькоцільові рухи являють собою необхідну та важливу форму боротьби молоді за свої соціально-економічні інтереси і одночасного залучення до боротьби (3).”
